Перший причіп для перевезення вуликів Андрій Кайдаш створював для себе. Однак попит від інших фермерів доволі швидко змусив підприємця перекваліфікуватися: з бджоляра він перетворився на майстра, що створює унікальні бджоловози.
За кілька років гаражне виробництво збільшилося до повноцінного виробництва з виставками, грантами та замовленнями з-за кордону. Так тривало до 24 лютого – допоки рідне місто Андрія не захопили російські війська.
Чоловік прожив під окупацією майже півтора місяця, та зрештою вирішив виїжджати. По-перше, аби вберегти родину від небезпеки, а по-друге – майстер мав незавершені проєкти й прагнув дотримати слова перед замовниками. Так виробництво бджоловозів релокувалося до села Свидівок, що на Черкащині. Тут над створенням причепів працює вся родина, а бджоловози Кайдаша роз’їжджаються по всій країні.
Після навчання в інституті я почав шукати себе. За моєю спеціальністю перспектив не було, тож розглядав для себе підприємництво, а саме фермерське господарство. Спочатку почав займатись бджільництвом, та невдовзі вирішив створити причіп для перевезення вуликів.
Про саме бджільництво – вирощувати бджіл та догляд за вуликами – можна знайти багато інформації, а ось із тим, як їх возити, все досить сумно. А справа в тому, що у бджільництві потрібно постійно перевозити вулики на різні локації, аби зібрати якомога більше меду.
Ще однією причиною, чому люди шукають і купують бджоловози, – фермери все частіше починають обробляти поля різними отрутами. Це я так називаю різні пестициди та агрохімікати. Справді, це необхідно для рослин, бо і добрива, і засоби від бур’яну сприяють кращій врожайності. Однак для бджіл усі ця хімія – смертельна. Через неї вони просто помирають.
Тому, коли фермери починають обробляти свої поля соняшників чи інших рослин, бджолярам доводиться якнайшвидше переїжджати. І якщо у них є бджоловози – це вже не такий складний процес, а отже, врятувати бджіл простіше.
Власне, саме через це я вирішив створити причіп для перевезення вуликів. Складнощів із конструюванням не було: я маю вищу технічну освіту, а автомобілі й все з ними пов’язане – це взагалі моє хобі. Тож розробив все власноруч – і почав користуватися.
Це був не просто причіп. Він був справді особливим, мав зручні конструкції рами: подібних не було ні в кого. Моя розробка швидко сподобалася іншим бджолярам, з якими ми періодично зустрічалися за містом на виїзних пасіках. І якоїсь миті я отримав першу пропозицію щодо продажу причепа.
Продавши свій перший бджоловіз, я мав вдосталь часу, аби створити ще один для себе. Але другий придбали так само швидко, як і перший. А за ним – ще один, і ще, і ще. Тієї миті я зрозумів, що розробив дійсно якісний причіп, і що він потрібен не лише мені, а й іншим людям. Так із бджоляра я перетворився на майстра і почав займатися виробництвом бджоловозів у батьківській майстерні.
Минуло вже шість років, як я створив свій перший причіп. Відтоді багато чого змінилося. Розширилося і моє виробництво, і коло замовників. Я мав клієнтів практично зі всієї України.
Разом із причепами ми їздили на виставки до Києва, Харкова, Дніпра, Запоріжжя та інших міст. Зазвичай, такі заходи відбуваються взимку, коли бджоли сплять, а бджолярі можуть спокійно займатися своїми справами.
На одній із таких міжнародних виставок, у 2020 році, я познайомився з людиною, котра займається фермерством у Македонії. Ми перетнулися, розговорилися, а згодом просто розійшлися. Аж раптом через кілька місяців він мені телефонує й каже: «Андрію, я вилітаю до тебе у Василівку. Зустрічай, будемо замовляти причіп».
Це була моя перша практика співпраці з іноземними замовниками. Фермер прилетів і зробив доволі суттєве замовлення: чотири причепи та чотирнадцять модульних систем. Насправді це доволі великий об’єм. Але ми впоралися, виконали все замовлення й відправили обладнання до Македонії.
Того ж 2020 року на черговій виставці я відкрив для себе гранти – це також цікавий для мене проєкт, і подібне в моїй особистій практиці було вперше. До мене підійшов представник Проєкту “Економічна підтримка Східної України”, розповів про організацію та як все працює. А ще побачив, що у нас справді якісна й гарна продукція, тож запропонував податися на грант. Звісно, я погодився. Адже я люблю щось нове і люблю ризикувати.
Суть гранту полягала не у фінансовій підтримці виробництва, ні. Я, як і раніше, виготовляв бджоловози, а фермери з Донецької та Луганської областей, охочі придбати мою продукцію, могли компенсувати частину витрат завдяки цьому грантуі. Зрештою я отримував повну вартість за кожну одиницю товару, а на додаток – багато нових замовлень. Натомість фермери могли придбати вози для своїх пасік за значно менші кошти. Усі були у виграші завдяки такій співпраці.
Велику війну ми зустріли вдома. І разом із моєю дружиною Наталією були шоковані. Що робити в такій ситуації? Скажу відверто, про загрозу розгортання повномасштабних бойових дій я й не знав: увесь свій час присвячував роботі. А тому, навіть не підозрював, що може статися щось подібне.Російські військові зайшли до Василівки вже в перші дні війни. Місто опинилося під окупацією, і досі ще не звільнене.
Перші десять днів ми просиділи без води та світла. Узагалі без нічого. Усі магазини розікрали, продукти закінчувалися. Хтось почав ділитися одне з одним, хтось – возити звідкілясь. Чесно кажучи, я не розумію, як ми виживали.
З часом з’явився певний депресивний стан. Нічого не змінювалося, Василівку не звільняли. Тож ми з братами вирішили не ризикувати нашими родинами й наважилися на виїзд з окупованих територій у напрямку Запоріжжя.
Водночас я відчував за собою значні зобов’язання. Адже ми мали і замовлення, і передплати. Я мав дотримуватися угод і постачати людям причепи в домовлені терміни. А тому, коли виїжджав із Василівки, поставив собі чітку мету – будь-якими силами продовжувати працювати й далі.
Вже після виїзду до Запоріжжя я дізнався, що місцевий завод із цинкування металоконструкцій закрився. Це підприємство, яке покривало цинком наші рами, аби ті не іржавіли. Доволі складне виробництво, аналогів якого не так багато в Україні. Але ми знайшли подібний завод на Черкащині.
А тому вибору вже не було – ми вирішили їхати до Черкас. Напевно, це було нашим основним аргументом під час вибору регіону для релокації. А ще сприяло те, що область розташована доволі далеко від лінії фронту. На значно більшій відстані, ніж Запоріжжя. Мені було спокійно їхати туди, адже розумів: на Черкащині наші родини житимуть у безпеці.
Безумовно, залишати налагоджене й дороговартісне виробництво у рідній Василівці було важно. Адже я присвятив цьому не місяці, а роки. Вклав чимало грошей, сил та часу. А через війну все довелося розпочинати з нуля. Звісно, це стрес.
Та це з одного боку. З іншого – все доволі терпимо, адже колись, на самому початку, все було так само. Так само доводилося розпочинати все самостійно. Я це вже проходив, тож вдруге цей шлях був трохи легшим.
Загалом до повномасштабного вторгнення у нас працювали 9 людей, якщо не враховувати мене з дружиною. Під час виїзду я пропонував хлопцям поїхати з нами, адже це моя команда. Але двоє якось виїхали самостійно на захід країни, а ще семеро залишилися у Василівці разом зі своїми сім’ями.
Попри це, ми почали працювати з перших днів. І на створення першого причепа на новому місці в нас пішов приблизно місяць. Чесно кажучи, працювати всією родиною – це складно. Але ми поступово залучаємо інших людей, маємо вже три робочі місця. Поки є робота – працюємо.
Якщо порівнювати продажі з довоєнним періодом, то попит збільшився. На кожному причепі – наша реклама. І все більше й більше бджоловозів їздять по Україні. Люди тестують і переконуються в якості й зручності нашої розробки.
Черкаси нам дуже підходять, адже територіально це центр України. Сюди дуже зручно приїжджати з різних куточків країни. І ще одна важлива річ – це завод цинкування, про який я вже згадував. Він тут працює якісно й швидко, тож нас все влаштовує.
Насправді бджільництво розвивається, навіть сьогодні. Усе більше людей прагнуть вкладатися в цю справу, адже вбачають у цьому потенціал і потенційний заробіток. Тож бажання й надалі працювати в цій сфері нікуди не зникло. Я хочу створювати причепи для бджолярів та стати лідером на цьому ринку. Адже звичайних причепів роблять багато, а бджоловозів – ні.
Коли ми переможемо, а наші військові звільнять Василівку, найімовірніше, ми повернемося, аби забрати обладнання й перевезти його на Черкащину. Плануємо залишатися тут. А загалом наш план простий: розвиватися й тільки розвиватися. Робити все можливе, аби наше виробництво стало ще кращим, аніж було на Запоріжжі.
