Ми із кумом по сусідству живемо. Кум говорить: — Давай бджіл заведемо! Бджоли,— каже,— це ж поезія й краса. Бджоли творять для здоров'я чудеса. І тепер у кума бджоли у саду Без перерви: гу-гу-гу та ду-ду-ду… Раз я чую пропозицію таку: — Ходім, куме, накачаємо медку! — Кум не любить викидати даром слів. Він у сад мене до вуликів повів. — Мед качати,— каже,— діло не просте. Он купив я медогонку ССТ.— Тягне раму він із вулика — дивлюсь: Усі бджоли в купу збилися чомусь. Та гудуть отак сердито: дзум-дзум-дзум… — Їх обкурювати треба,— каже кум. — Це я знаю і без тебе,— говорю.— Ти тримай, а я цигарку закурю.— Не устиг я потушити свій сірник, А бджола як тарарахне у язик! Потім друга — прямо в вухо, третя — в ніс! Кум схопив на плечі раму і поніс. Як заклав у медогонку, як крутне! А на мене ціла хмара як шугне! Бджоли жалять — кум говорить: — Не лови! Не твої це,— каже,— бджоли,— не дави! Не крутися і руками не махай! Не твої це,— каже,— бджоли, не лякай! Ти он з ніздрі,— каже,— витягни бджолу, Бо задавиш там комашечку малу. Он у тебе між губами дві бджоли — Ти дивися, щоб живі мені були! Я — тікати… А за мною — хмари бджіл. Я додому, та у хату, та під стіл. Виліз, глянув у люстерко: ну й краса! Губи стали, як домашня ковбаса. Щоки пухлі. Не обличчя, а друшляк. Ніс уліво скособочився й набряк, Вже звисає аж до нижньої губи. Вуха витяглись обоє, як гриби. Ліве око ще поблискує так-сяк, Там, де праве, тільки ґуля, як кулак. Кум у шибку пальцем стукає: — Привєт! Йди,— гукає,— куштувати свіжий мед! — Ой,— стогну,— не стукай, куме, не дійду. Я ж незрячий, десь у яму упаду… Кум говорить моїй жінці: — Ви, мадам, Свого мужа не показуйте дівкам. Він у вас, мов кінозірка Жан Маре! Тільки,— каже,— хай він носа не дере. І нехай на все життя запам'ята, Що бджола — це мед, здоров'я й красота!

Автор: Павло Глазовий